І ось настала ніч…
І я вже у думках своїх жахливих,
Гадаю раз у раз про щастя на землі –
Цій лютій та жорстокій.
Коли назвали ім’я єдине і прекрасне,
Наділене земною простотою,
Воно звучало, наче янгольськії співи –
Лагідне, прекрасне, неповторне.
Ім’я це ніжне, мов перлина,
Воно дзвенить, немов кришталь,
Воно – як подих теплого пориву вітру…
Ім’я просте таке – Христина.
Дівчина тая хотіла всім добра,
Несла у світ надію та любов.
Та невдачі, горе, небуття
Чинили з нею лихо знов і знов.
Очі в неї карі, чисті, мов намисто,
Глибокі, теплі, сповнені надії.
Вони, як захід сонця – золотистий,
Такі прекрасні… що я німію.
Вона – неначе янгол світла,
Несе красу, тепло, добро.
І посмішка її тендітна
Дарує серцю відчуття тепла.
Коли вона іде повз мене,
Я наче оживаю знов.
Але то лиш надії фобія –
Я тінь… я страх… я – не любов.
Я не поет, я лиш пишу
Усе, що відчуваю нині.
Я просто слово, я лиш звук,
Що розчиняється у тиші…
За одним її бажанням
Я ладний у пітьму піти,
Й у саме пекло, лиш би бачить
Очі щастя знов і знов.
Щоб чути голос неземний,
Щоб посмішку вловити ніжну,
Щоб хоч на мить побачить знов
Цей світлий погляд, ясний, чистий.
Мій шлях – пітьмою огорнутий,
Та серце вірить у буття.
Я йтиму далі… далі… далі…
І збережу в собі життя.
Я втратив сенс свого існування,
Коли залишився наодинці з думками.
Я – агресія, я – руйнування,
Та ніч моя наповнена піснями…
Ці рядки – хаос, шепіт болю,
Та кожне слово – це душа.
Я дякую тобі, янголе надії,
За віру, за підтримку, за життя.
Демид
