Між сигналів тривог застигає повітря на вдиху
Кровожерливий звір крає кігтями південь та схід
Біль густий мов кисіль, ти кричиш ним так глухо, так тихо
Аби не розірвати ні ребра, ні рот мимохіть
Стоголоса журба на губах перекатами грому
Що вже мірятись горем, як в нього немає межі
У дитячих вустах недитяча скорбота за домом;
Воскресають міста в ніжних спогадах тих, хто там жив.
Усі чати мовчать. Замість слів — відступають абзаци
Металеві птахи, що не ніч, то печінку клюють,
і гарчать, і гудуть. Де повітря для вдиху набраться,
Як орда отруїла і воду, і землю твою?
Як на шию тобі світ вдяга мотузок, мов намисто,
Хоча ще в чотирнадцятім ката спинити він міг?
В час, коли у режимі онлайн продукуються вбивства,
Залишатись глухим і сліпим — найгріховніший гріх
Три буддійські мавпʼя все розкажуть про пекло зі сторіз,
Картяру невтямки що ховає розмитий контент,
Поки скроплене кровʼю зерно десь дрейфує у морі,
Не шкодує тиран ні рабів, ні рублів, ні ракет.
Тут за чорною смугою більше не біла — червона,
Вранці з кавою — КАБи, арта не стихає з обід
Спи, коханий, поспи. Скоро знову сідати за дрона
збожеволівшим оком пасти збожеволівший світ.
Трав. 2025
Віола Нетребко
