Немов, Лілія, що з саду ота;
Вона була пахощами його життя;
Ох і життя її промайнуло;
Хоч, і старечої витонченості обидвох сягнуло;
Він не знав, як її відпустити;
Як далі без такого рідного обличчя вже жити;
Його сльози, так важко по личку стягались;
Ми й самі від того горя не знались;
І боляче було глядіти, як вона згасала;
Коли і його душа все ж на одужання надію покладала;
Все ж боляче погодьтесь!
Коли в інших з тями та слабкості в думках звучить побавились й розходимось;
Ці ж двоє до кінця зберігали;
Що в шлюбі тяжіння почуття;
Се як, що не тьмяніє іскра;
Де ж загубились нами молодими, що так пломеніють;
Бодай, пошани до одне одного почуттів, чому в молодечих серцях не завжди ятріють;
Це подружжя бурі життя не зламали;
Вони до такого фіналу все долали;
Молоді, хоч не всі, першого поштовху не витривають;
Ці ж чоловік та дружина до кінця тримались.
Вона померла, з життя відійшла;
В його ж серці залишились, нехай і з минулого, коли ж разом з коханою, незабутні почуття;
Вірш присвячено подружжю Червенків!
Мирослав Ясенко
