Гроза доходить до кінця.
Над містом припиняє свій хід дощ.
Небо нічного міста нагадує сіру ковдру
Дорослих дітей,
що пустують.
Як ми
Тільки що,
одну коротку вічність назад.
З розчиненого вікна повітряною течією суне холод повітря після дощу.
Він змушує тебе закрити сірою ковдрою
Рамена, змушує тебе бажати тепла
мого. Я і не проти — закопую руку
Десь у районі твого волосся.
Проходжу руку, ніби вона серед рослин,
Волосся прохолодне, приємне на дотик.
Денний бруд мого адамового яблука
Зішкрябує прозорий ніготь ручки,
яку я цілував
вже дві короткі вічності назад,
а три короткі вічності назад вона
водила пальчиками по моїм лиці,
як художник водить пензлем по полотну.
Нова коротка вічність пішла повз нас
І ми її застали — назад.
Передаю тобі сірий плащ пустощів
дітей дорослих.
Виходжу на балкон.
Холод повітря після дощу перевіряє
Мої груди — перевіряє, чи не холодно мені.
Сірість, сірість кольорів будинків, зелень
Нагадує воно все запліснявілий суп.
Це соромить місто, воно затуляє зір,
Спускає мені на очі
моє ж дурнувате волосся,
не хоче, щоб я ще щось придумав.
Підходиш ти, сприраєшся.
Мовчимо.
Дивимось.
Місто затуляє нам очі нашим волоссям.
Вулиці ріжуть звуки.
Вітер посилюється.
Місто ненавидить нас.
Місто ненавидить мене.
А я – його.
Макс(им)
