Грішний

Мамо, я в очах її згубився.
Я танув як квітневий сніг.
Та чому ж тоді я забарився?
Я кохав її та не зберіг.

Доля ламала так ніжно,
Я молився кожного дня,
Та для неї занадто я грішний,
От вона чиясь, а не моя.

Так і обрис оманливі тіні,
Мені замалюють етюд,
Що на білій, білій простині,
Вона в кімнаті прямо тут.

Я забув її очі мов казку,
Загубився в реальності снів,
Я тепер натягую маску,
Те, що світ від мене захотів.

І обличчя зникає мов спомин,
Що мене заколисав давно,
Я розпалюю старезний комин,
То є знак для неї мов крило.

Ненароком її обрис побачу,
Піт пробіжить по плечам,
Знову її вже не втрачу,
Бо належу тим карім очам.