Згасає ніч, як давній гріх,
І місяць тане в тихій змові.
В мені — лиш подих тих пісень,
Що я колись спалив у слові.
У лісі спогадів блукаю,
Між крон, де вітер стелить сни.
Не видно зір, не видно раю —
Лиш шепіт згаслої весни.
Там дні злітали із птахами
У вирій наших почуттів,
Коли навзаєм дарували
Собі ті дотики легкі.
Туман сповз вниз — і все темніше,
Я знов у споминах тону.
Як наші тіні в тім тумані
Зливались в тишу й далину.
Палали полум’ям серця — аж небеса розчервонілись.
Дивились, заздрили Боги,
Як ми без сорому любились.
Де поцілунків повний гай,
Довкола озера обіймів,
Де вільне поле всіх бажань,
І степ, що приховав невинність.
Дивились, заздрили Боги,
Дивились, заздрили та злились.
Як можуть люди так любить?
Що аж під ними розгорілось!!!
Та ось, у лісі я один,
Миную сосни, яблуні, тополі.
І час густий, мов гіркий мед,
Стікає повз — і я в його неволі.
Цимбалюк Валерій Олегович
