Двадцять п’яте листопада. П’ятниця.
Вже вечоріло, на душі було тяжко.
Тато знову не відповідає на дзвінки,
Мама хвилюється, не знаходить собі місця.
Я намагаюсь не думати про гірше,
Тримаю всі думки та емоції при собі.
Відволікаю себе усим чим тільки можу,
Доречі, дякую тобі, що допомагав мені.
Вісім вечора. Стукіт в двері.
Мама відчиняє, радіє брату. Обіймає його за плечі.
Поряд з ним командир бригади.
Я знову відчуваю щось погане.
Він починає говорити, мати відправляє мене перестиляти постіль,
Видно, не хоче щоб я чула розмову.
І я ухожу, йду робити сказане,
І здогадуюсь про що та розмова.
Повна хата людей. Я стою з ними на кухні,
Слухаю слова брата та не вірю їм.
-Він загинув на полі битви, ще в вівторок.
Трусяться руки, дідусь починає плакати,
Майже не падаючи на коліна.
Я ще тримаюсь, бо повинна бути сильною.
Бо єдина, кому не можна плакати.
Аредель
