День у день я бачу сотні лиць.
Навколо похмурі незнайомі люди…
Блукаючи вулицями столиці,
Я думаю про те, що є, і що ще буде…
З однієї сторони могли би жити краще,
А з іншої – вже ж краще, ніж раніше.
І ніби хочеться змінити щось, та нащо?
Пливти за течією – це простіше.
Ти думаєш, що я у себе марно вірю,
Скажи, що ти зробив і що ще можеш?
Я в своїй вірі вбачаю особливу міру:
Якщо у себе сам не віриш – комусь нічим не допоможеш.
Суспільства норови буває тиснуть на свідомість.
Так, інколи роблю поспішні кроки,
Та проти правил всіх піду натомість,
Щоб виправити всі свої пороки.
Ніхто ж нас не навчить як кращим стати,
Самі себе будуєм з середини.
Не маючи ні храмів, ні палат
Навчіться будувать в собі людину.
Сьогодення
Ця повсякденна суєта
Вже так приїлась до душі,
Що там лишилась пустота
Й усмішки слід пропавший.
На серці шрами від минулих втрат
І біль від них, й ще досі сочить кров…
Я досить вже наслухалась порад
Про сенс життя й про нерозділену любов.
Мені набридло чути нарікання
На ненадійну дружбу і крихке кохання.
Навколо сотні сумних, похмурих лиць…
Ці люди йдуть за течією,
Голови схиливши ниць,
І не тішаться долею своєю.
Я ж по життю своїм іду несміло,
Справляюсь із проблемами неуміло,
Але з усмішкою на вустах,
Хоч відчуваю як і всі такий же смуток, біль і страх…
Таня Полуфанова
