Спускалось сонце на світанку,
Гуляв неспокій у душі.
Нахлинули думками з ранку
Кохання дивні спориші
Вона явилась серед ночі,
Прийшла крізь роки і міста
Неначе море ясні очі-
Бездонний океан тепла
Згадав про зустрічі весною
Ховались двоє від дощу
Де під похилою вербою
Їй обіцяв- «не відпущу».
Зізнань п’янких своїх безумств
Він ледь на вушко шепотів
Від дотику солодких вуст-
Губився голос і тремтів…
Каскад русявого волосся
А в ньому квіти, що зривав
Було кохання чи здалося?
До неї ще його не знав…
Курив і пив дешеві вина,
Буяла доля, грав азарт
Вона нічого вже не винна
Згубив роки в колоді карт…
Життя іде і гоїть рани
Дружина, донечка росте
Та біль ніяк не перестане
Бо десять років все не те!…
Заполонила сум тривога
То метушився то бурчав
Піднявши голову до Бога
Дивився, думав і мовчав…
Чому життя не зупинити ?
Чому все сам занапастив?
Якби ж я міг усе змінити-
Тоді б її не відпустив…
А до води хилились верби,
Засіла пустота в душі…
Вже десять років я без тебе,
Вже десять років ми чужі
Думки тонули у тривозі
Якби ж то встиг тоді сказати :
Можливо нам не по дорозі
Та лиш тебе буду кохати…
Явилась в снах посеред ночі
Прийшла крізь зими і роки.
В мені назавжди твоі очі
Твій погляд вічності й краси
Валентина Білоус
