Де не можна нам любити.

А час стікає як вода,
Дитинства сліду вже нема, і вишні що цвіли так ніжно, ховають віти білосніжні. А ми усе ще мовчимо, і пєм життя немов вино, ховаєм очі всеодно, і просто далі живемо.
Ми як ті маки що згубились, коханням чесним отруїлися, і солоду його напились та пустотою оповились.
Залишили сліди у серці яке від пустоти не б’ється, залишили смертельні рани за часом просто плили далі.
Адже насправді покохали і жили просто не брехали. А покохали ми життя, і кожну мить всього буття, ми покохали безнадійно, ми просто хочем бути вільні.
І скільки раз нас вже ламали а ми вставали і йшли далі.
Ми жили в страху та тривозі нічого з цим зробить не взмозі, ми падали на пів дорозі, життя везло немов на возі, де було чутно кожну яму і колеса його удару де в спину кидали кинджали, багато крові й сильні рани. Та ми трималися любили і біль терпіти нас навчили, навчив нас час, навчило горе здається можна переплисти море.
Море повне безнадії де не здійснюється мрії де немає часу жити де не можна нам любити. Де навіки пустота розриватиме серця де волатеме душа що завжди вона сама. Де кохатимуть у тиші щоб не звісили їх з криші, люди наче сірі миші все тримають у собі……..
А кохання це не гріх я звертаюся до всіх, не засуджуйте людину якщо сильно полюбила, не карайте її душу кажучи словами мушу, не засуджуйте людину так як ніби ви не жили!
Юлія