Дністер і втрата

Дністер-Дністер, — говорили вони.
Безликі люди, яким байдужа доля рідних.
Говорили вони безліч разів:
— Поїдемо, відпочинемо, і все буде гаразд.
АЛЕ-але їм була байдужа наша думка.
Їх цікавив лише власний голод.
Цього вони бажали, але не я.
Поки вони це говорили, не так далеко лежало тіло — зранене й змучене, яке боролося за життя.
Вони знали, що трапиться з ним, якщо поїдуть, але безликим обличчям невідоме те, що дітям — співчуття.
Та все ж мене змусили поїхати туди.
І так знову Дністер стер із мого життя 7 днів.
Після приїзду хоробрий хлопчик ще тримався, але був на межі своїх можливостей.
Він чекав-чекав тих, кого любив.
І, розуміючи, що кінець близький, пішов у невідомому напрямку.
А я нічого так і не зробив для нього.
Запізно отямилася моя душа.
Я майже став безликим.
З моїх очей текли не просто сльози, а ріки болю. У ту мить я лише зрозумів, яка ж я почвара, що не заслуговує ні на що.
Я — почвара за те, що дозволив цьому статися.
Я — почвара, бо не зрозумів утрати одразу.
Я — почвара за те, що не зміг нічого зробити для нього, нічого, щоб він був щасливим.

Akuma