коршун кричить — до дощів,
ти з’являєшся — до біди.
«чекаєш мерзи? то я до тебе ні з чим,
навіть не змушуй розвернутися і піти».
а я голодна, із зaв’язаними руками
тихо гніваюсь під холодною батареєю.
наслоїлась корою, аби скрити зламане,
а тут, су*а, ти приходиш і все розклеюєш
своїм хриплим басом, щенячим поглядом,
підозрілою чистотою намірів.
сердито гарчу: «якби моя воля, то
я б навіть не ставила на цю бомбу таймера.
можем порахувати до десяти — і воно рване,
твоє непорочне сердечне сяйво.
і знаєш кого спасати тоді? мене.
тому не кажи і не роби зайвого».
а ти спокійно вбиваєш тютюн у гільзи,
годуєш м’ясом, гарніром зі смажених глив.
поїш вином, продовжуєш красти кисень,
глузуєш, паскудник:
«приворожив».
вечоріє. сам Арей подає патрони,
кажеш: «дякую, вже заряджений», —
береш мене загублену, змучену, сонну,
цілуєш кісточки пальців, розв’язуєш.
краплі об дах зганяють крихку німотý —
дощ пустився, як і пророчив коршун.
ти з’явився і накликав на мене біду.
продовжуй.
Бешкет
