О, майстре темряви, великий По,
Ти славив морок, грім і самоту.
У твоїх словах – і жах, і божество,
Ти створював безсмертя красу.
У замках марень, що стоять віки,
Ти будував зі страху моноліт.
Зі слів і болю ткались мотузки,
Що пов’язали долю й людський світ.
Палац із слів, зведений на крові,
Стоїть, незламний, у вітрах століть.
Відгомін тьми, як тягар у любові,
Що серце крижаним мечем штрикніть.
Злітала вгору ворона тінь,
З собою несла згадку про Ленор.
Вона, мов спогад про безліч творінь,
Незмінна вічність з часів простор.
На крилах ворона летів у ніч,
Де таємниць незримий вічний слід.
І ліхтарі – мов зір розтята січ,
Освітлювали кожен твій політ.
Чи дух кохання, що тобі болів,
Чи голоси, що звали в порожнечу,
У кожній стрічці палахкотів спів,
Що кликав нас у вічність, холоднечу.
Твоя "Аннабель Лі" – це пісня снів,
Що плаче у вічність ніжністю своєю.
І навіть час, що мчить, як зграя днів,
Не стер її любов, не стер ідею.
Ти ткав "Серце виказало" з ритмів шаленства,
Де кожен звук ставав ударом долі.
І колодязь твій – дзеркало забуття,
А маятник – крик часу, що ріже волю.
Твої рядки – це Морелли печать,
Воскресла пам’ять в темряві ночей.
І маска знову прагне нам сказать,
Що за обличчям ховається страх людей.
Твій дух блукає й досі між світів,
Де мрій примарних плететься мереживо.
Ти з мороку нащадкам заповів
Шукати сенс в безодні, де все неживо.
Таємні двері, темні коридори –
Це спадок твій, закляття твоїх слів.
Нам віднайти в собі це все не сором,
Бо ти живеш у темряві світів.
І ось, майстре, вічність тебе кличе –
Не вмер твій хист, а лише змовкнув час.
У твоїй пітьмі живе зоря поклична,
Що навіть смерть схиляє перед вас.
Tetia Raven
