Кохання — не в зовнішнім блиску очей, Не в фото, де щастя — для інших людей. Це — серце, яке крізь турботи і дні.
Лине до тебе. Без слів. Уві сні.
Це — не про дотик, не про дарунки,
Не про пости і солодкі пакунки.
Це — коли тиша між вами жива,
І кожен із вас — її два крила.
Це — бачити втому в знайомих очах,
І ніжно торкатись до болю в словах.
Це — бути поруч, коли все іде вниз,
І бажати здійснити кожен каприз.
Кохання — не "ти мені гарна одна",
А "ти — моя тиша, моя глибина".
Не плани на завтра, не марево мрій —
А рідний такий у душі буревій.
Бо час обриває яскраві нитки,
Ламає і згадки, і клятви, й стежки.
Та справжнє кохання не знає роки —
Воно — як коріння, росте з глибини.
Не згасне в зневазі, не зникне в юрбі,
Не просить нічого. І вірить тобі.
Це — бути. Без сцени, без шуму, без слів.
Як спомин про хліб серед зимних снігів.
Віка Федорич
