О, якже я ненавиджу ці думи,
пусті як сито, чисті як сльоза
Вони немов два близьких куми,
щебечуть зранку і до сна.
Кохання гіркотою в серці
отруює моє життя
І злість і ненависть палає,
чорніє і гниє мов тля.
Розпеченим кайданним цвяхом
мене надія припекла,
Застрягла в грудях і з’їдає,
виламує немов гілля.
У серці тім нема печалі,
убита горем ніжність вся
Гуляє розпач, б’є у скроні,
всміхається як немовля.
А я вже мертва, мене немає,
принаймні душа вже моя не жива
Вона так стомилася вірити в казку,
шукати щастя, зірку, весну
Що все частіше вдягає маску,
вдає що не бачить всю ту красу.
Довіра лякливо ховає очі,
задумливо дивиться біль у пітьму
Навіщо усе так бринить трагічно,
здається ще трохи і втраплю в петлю.
У вир недовіри, обману, нещастя, загублених заздрощів, зрад, обіцянь.
Ба, навіть наш Бог не придумав напасті
від всіх цих мерзенних брехливих знущань.
Здається всі звикли, так має і бути,
і скажете :«Що ж, життя не легке»
Я згоджусь, і справді, все треба забути..
Та хочеться вірити, буде ще все!
Городна Яна
