Дурощі

Я опускаю руки, і голова схилилась,
І майже на краю стою в слідах від ран.
Легенький бриз, повітря, вода собі носилась,
Ще крок один вперед і я на дно упав.
Одразу у легенях солоно запекло,
І очі затріщали від тисячі уколів,
Зробилися прозорі, немов холодне скло,
І думка промайнула: "я точно збожеволів".
І темрява крадеться, тікає сонця світло,
Я глибше поринаю, за межі йду світів,
Незнана ейфорія, немов настало літо,
У душу залетіла, й не відчуваю біль.
Аж раптом завертілось, в конвульсіях жахаюсь,
Щось занесло мене назад на мілину,
Повітря зашарілось, легені обпікає,
І голими руками я скелю кріпку б’ю…
Отямився. Розбитий, в крові своїй лежу,
І той, хто з дна морського дістав мене, утік.
Я знову здуру схибив, я знов себе виню,
Що не зумів зламатись, що досі чую біль…
Та що ж я, не людина, що лихові корюся?
Чому своїй уяві піддався мов дитя?
Дурний, та мовлю чесно: я смерті не боюся,
Але втрачать не хочу, скалічене життя.
Антон Шаталов