Побігла душа босонога по мокрих калюжах.
По збитих дорогах шукала дорогу свою.
Поміж інших душ, абсолютно до неї байдужих.
Спішила вона опинитися десь у раю.
Збиваючи ноги, об гостре холодне каміння,
Схиляючись низько від подихів вітру міцних,
Спішила вона, щоби сонячне тепле проміння,
Її не залишило в сірості ранків земних.
Забула про спокій, про серця смиренну покуту,
Гріхами обвившись, неначе отруйним плющем,
І тиху молитву, ще десь у дитинстві почуту
Забула, і змила буденності сірим дощем.
Прийшовши до брами небесної, враз зупинилась.
Відчувши неспокій, до неба долоні звела:
Пробач мені Боже, за те, що я так провинилась,
За те, що забувши про Тебе, у світі жила.
Торкнулись коліна впокорені тихо хмарини.
І сяйвом небесним їй серце Господь запалив.
Відкрилася брама: зайди моя люба дитино!
Бо Син Мій Улюблений кожен твій гріх відкупив.
Юлія Посполіта Левченко
