Заспокоює душу гетьмана діва-квітка,
Пригортаючись до грудей білою лебідкою.
Їх поєднала доля в нещасливому вирі подій,
Та не полишили закохані своїх мрій.
«Дочекаюсь!» — шепотіла кохана голубка,
Тихо плачучи від очей чужих по закутках.
«Не прощаюсь!» — гетьман їй відповів,
Та й до саду востаннє повів…
Ховавсь місяць від цілунків гарячих,
А серце дівоче так гірко плаче!
«Не діждусь» — душа птахом рвалась,
Вже із милим навіки прощалась…
Та гетьман у снах повертався з війни.
Діва просила: «Не йди, обійми!..»
Проте Кістлява так міцно вхопила,
На чужій землі схоронила.
Помарніла від горя діва-квітка,
Що мала цвісти пишно влітку.
Нещасливе кохання обернулося болем,
А кохана гетьмана — тополею в полі…
21.10.2022
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
