Це не метафора ніяка,
А просто вірш, що ллється щиро,
Про дні нестримні, що летять,
І відчуття, що рвуться в вирій.
У паспорті вже не дитина,
А всередині — ще той малюк.
Та все ж його ми закриваєм,
Щоб світ не бачив цих мук.
І плачем по ночах у тиші
Або коли ніхто не бачить,
Або й узагалі душі
Закриємо, щоб не кричати.
Але приходить час… і ось
Ти віднайдеш свою людину,
Чи то подругу, чи когось,
Хто зрозуміє без причини.
Чи хлопця, або просто так
Звичайного собі кур’єра,
Щоб знов відчути серця такт,
Щоб не тримати біль за сквером.
Ти можеш бути, як дитина,
Без страху, сорому й тривог.
Він заведе тебе за ріг,
Зітре всі сльози поміж строк.
Скине каптур із твого лиця,
Щоб світ побачив справжнє сяйво,
Обійме міцно, без кінця,
І ти нарешті знову зайвим
Не будеш у своїх думках,
Не будеш тінню поміж масок.
Ти зможеш вільно, без страху
Йти у життя, без зайвих масок.
Останній друг
