Хей, хто ти? – я питаю
і все на тебе позираю.
Ти чарівна, немов лялька,
у тебе очі як у батька,
у тебе губи як у мами,
та руки твої лише тягнуться до слави.
Білява шкіра, усмішка на вустах
нагадують мені про дні,
коли все було не так.
Я бачила тебе живою,
я бачила тебе сумною.
В дитинстві ти була собою,
чому ж зараз все не так?
В твоїй голові немов механізм,
а на руці у тебе великий поріз.
Що це таке? – я у тебе питаю,
та чіткої відповіді я не помічаю.
Я бачила тебе живою,
я бачила тебе сумною.
На мою думку,
ти як завідна лялька,
та ти відмовляєш і кажеш, – це байка.
Ти зникла для всіх і лишилась для мене,
та це не заспокоїть мої зіпсовані нерви.
Я бачила тебе живою,
я бачила тебе сумною.
І ти стоїш посеред двору…
Та там щось впало,
І я питаю – Що це було?
та забуваю і не помічаю,
що відповіді зовсім немає.
І ось я йду вперед,
не поспішаю,
бо сил моїх уже не має.
Я бачила тебе живою,
я бачила тебе сумною.
Та ти лежиш переді мною,
і не рухаєш рукою,
і тиша розійшлась луною
по маленькому дворі…
А я стою перед тобою,
і не бачу більше болю,
лиш бачу що життя вже не з тобою.
Я бачила тебе живою,
я бачила тебе сумною.
Та ти покінчила з собою,
а я стою посеред двору,
зовсім самотня і одна…
Яна
