Заради неї я готовий був
Горіти зіркою у небі,
Лежати каменем на холодній землі.
Та не судилося мені у серце їй попасти,
Вона відмовила мені.
Біля великих вікон я
Грав їй балади нечутих авторів,
Оспівуючи красу її незнану,
Таких, як вона немає навіть на
Картинах відомих світових митців.
У старому вітражі із тисячі
Кольорових квадратиків і ромбів,
Був викладений її портрет.
А біля неї принц, король,
Її по-трону кавалер.
Навіть не глянула вона на мене,
Все дивлячись на його вуста:
Вбивала мене поглядом своїм,
Ножем у тканинах кров пролила.
Для неї поезія — всього лиш якісь слова.
Прогнали з двору феодалів
Забутого митця. А крім віршів
І рим у мене нічого нема.
Ні трону, ні коштовного каміння,
Ані золота, ані бурштина.
Та в мене є душа!
Палає любовʼю до мадонни,
Вклоняється до високої корони,
Любові просить-молить,
Надіючись на милостиня.
Сміючись із мене, лихий
Король за пишним столом
Святкував банкет.
А кому потрібен поет?
У нього серце бере на себе сюжет.
Промовив він: “Ти царський шут,
Зіграй нам щось любовне, не сумне.“
Відповів я: “Е-е ні царю! Не клоун я тобі. Як тільки
Душі сумно — невесело мені.“
Розбилось серце на клаптики малі.
Нема життя мені серед таких,
Бо ти — король, а я —
Нещасний лірики поет.
Всю свою любов
Вкладу я у сонет.
Юра
