Закоханий туман

Туман стелився низом по землі,
Ховав в своїх обіймах ніжну квітку.
Він так любив п'янкі ті пелюстки!
Оберігав її, немов якусь сирітку.

Ховав її від сонця і дощу,
Здавалося, хотів так захистити.
Лелеяв ніжну квіточку свою...
Й питав себе: " Як можна так любити!?"

Але забув туман спитати в квітки,
А чи потрібна їй його любов!?
А, може, вона хоче попалити
Свої пелюстки, щоб ожити знов!?

А, може, квітка любить і дощі,
Холодні й теплі, навіть любить грози!
Не знав того туман, бо глибоко у душі
Від правди тихо лились його сльози....

А квітка ніжна так хотіла сонця!
Їй той туман ніяк не пасував!
Немає місця в квітчиному серці
Туману сивому, без лику і без барв.

Так квітка думала й шукала скрізь веселку.
Туман же розійшовся з сумом по землі ...
Якщо нема взаємності у серці -
Її й нема в думках, словах, душі...