А час все летить,
Не смикнувши оком.
Весь час безробіття,
Тривоги, безладдя,
Балагани скажені.
Та тиша настане,
Колись да настане,
Говорю собі я лиш знову
І знову, і знову забуду…
І знову в пітьму поглигатися буду,
Як кінчиться щастя,
То що з того буде?
Лиш муки, страждання,
Клятії лячки.
Не засну я і знову
З той перелячки,
Усе заніміє,
Завмре моє тіло
І лиш все глибше, і глибше,
І глибше, і далі,
І чути уже шепотіння дзюряве,
І чути як скрегоче щось тама,
А може не тама?
А може ость тут?
То що ж буде далі?
Як скоро капут?
Затягнуть мене оті пазурі в яму,
Не вилізти більше,
Нема як вхопиться.
Не буду я спати,
Не буду моргати,
Буду лиш щастя в куточку чекати.
Та коли ж ото буде?
Толи ж усе пройде?
Не знаю, не знаю,
Але може й буде.
А як не буде?
То що так робить?
Невже лиш сидіть
І ридать, і лиш нить…
Немає мені більше що тут робить,
Немає турбот, кохяння, надії.
Тепер є лиш страх, болі й сумління.
І що ж далі буде?
Як воно піде?
Не знаю.
А скорше уже і забуду.
Прокинусь із сну,
Візьму своє щастя,
Глоток і усе,
Бувай, негаразда!
Бувай на віки!
Світлії віки.
А як буде ніч,
То знову і знову і знову…
Кактус
