Ланцюги минулого не відпускають, залишаючи на шкірі відбитки тіней. Вони металічно важкі, створені зі спогадів. Павутиння думок тонкими нитками сплітається в голові. Чим більше борюся, тим більше тону.
Сіре забарвлення душі розтікається по мені, змиваючи грані між сонцем і місяцем. Я блукаю лабіринтом, що малює спогади. У його стінах звучить крик минулого, вимальовуючи химерні образи, що холодять душу.
В мені ще тліє зоряний пил — світло, що пробивається крізь шрами тиші та самотності. Це нагадування про світло, що згасає.
Але прірва, що кличе по імені, завжди поруч. Її голос ніжний, заспокійливий. Вона не штовхає, лише пропонує… запрошує розчинитися в її спокої.
Лід тече по венах — не кров, а холод заповнює мене. Холодний погляд, крига у серці. Я дивлюся в дзеркало без відображення. Але, можливо, під цим льодом ще є щось живе.
milahvl
