На її обличчя падав густий і лапатий сніг,
який не танув, а грався з очима та віями,
він мав чарівні властивості, він загоїти міг
усі рани, які перекреслили віру з дитячими мріями.
Вона хапала повітря, ковтала його, як вино,
п’яніла від цього без жодного клятого градуса,
вона не відчувала на собі такого давно
і танцювала від щастя миттєвої радості.
Її не лякало те місто і те кіно,
в якому всі ролі давно розібрані,
вона не раділа так, як сьогодні давно,
хоча всі мости у минуле давно підірвані.
Для неї немає жодних людських заборон,
валізи її загубилися десь у гонитві за вічністю,
та знову сідає вона у знайомий вагон,
який пахне чаєм міцним з незнайомою ніжністю.
Ігор Мартинюк
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
