ми дивимося в очі, щоб побачити захований знак.
ми куштуємо губи, щоб відкрити новий смак.
ми покриваємо тіло тонкою вуалю крихкої брехні,
аби не шукати свої почуття на глибині.
ми ховаємо біль і заковуємо його під замок.
ми боїмося поразок і ступити новий крок.
ми не шукаємо вихід з нестерпного кола печалі,
нас оточує підла картинка псевдо моралі.
нас навчають, як правильно і де говорити,
як змію на доброму серці терпляче пригріти.
ми підлаштовані в рамки певних епох,
нас навчають підходити під стандарти чужих вимог.
ми невільні долі. ми загублені, розбиті раби
над якими постійно стоять і говорять: "Роби!"
ми боїмося жити поза лабіринтом страждань,
нас виховують, що без цього немає бажань.
ми, наче птахи без крил, що впали в безмежному полі,
ми не намагаємося здобути душевної волі.
наші думки обмежують певні соціуму ґрати
ми ніколи не викладаємо на стіл усі карти.
Первоцвітка (Ангеліна Хлипало)
