Знаєш?
А й справді, навіть не злічити, скільки років тебе вже нема.
Скільки років ти не ходиш цією землею,
Скільки років світ не чує твій сонний сонет.
Навіть хвилин не злічити, час пливе, як судно у морі.
Час летить, немов його і не було,
Немов він розчинився десь там, наяву полетів за вітром в Атланту.
Хвилини, секунди, години — все минає, як і ти.
Як і ти, вони зникають,
Як і їх, тебе не повернеш.
У кожному заході сонця бачу твої обриси,
Немов щоразу переді мною з’являєшся ти в образі хмаринки.
Немов сидиш і розгойдуєш ногою на одному з казкових хмар.
А й справді, навіть не злічити, скільки тебе нема.
Порахувати всі години важко, важко прожити між ними кожен біль.
Бо вони передають ті емоції, насичені тобою.
Тобою просякнутий кожен рядок недолугого вірша.
Тобою просякнуті спогади,
Ті найтепліші та зігріваючі моменти мого життя.
Я пам’ятаю всі твої доторки,
Пам’ятаю всі твої слова,
Пам’ятаю ті миті.
Згадую тепло слів, сказаних тобою,
Тих самих — живих.
Та й справді шкода, що навіть не злічити, скільки років тебе вже нема.
Скільки років ти не ступаєш по цій нашій землі,
Скільки років світ не чує твій сонний сонет.
Час — він, як вода, витікає в далекі краї.
Твої твердження були моїм заспокоєнням.
Твоя слава — житимеш в моїй пам’яті завжди.
Твій сонет, хай і не чує його світ,
Та чую я у своїх снах.
Він — як дороговказна зірка для мене назавжди,
Твій ритм серця житиме в мені.
Раз і назавжди.
Світ не чує твоєї мелодії.
Та я співатиму її без кінця,
Доки і сама не піду назавжди.
Люсме
