Ти — пекло для душі,
Ти — крига, що серце розриває.
Ти — вітер, що з висот несе пилюгу,
Щоб славу й честь у порох обертає.
Ти в очах Кобзаря горіла болем,
Коли в кайданах Україна стогнала.
Ти зрадою лунала під Прилуцьким полем,
Коли Мазепу історики плямили сміло.
Ти в словах Шевченка гриміла, як грім,
Коли він крізь сльози писав: "І мертвим, і живим…"
Ти — тінь Батурина, що в попелі лежить,
Ти — крик душі, що в кайданах не вгасне, не згине.
Ти — суд історичний, що ходить по віках,
Ти — призрак минулого, що в сучасності плаче.
Ти — зрада Гетьмана, що в серці крижаних ран,
Ти — пекло для тих, хто забув свій початок.
О, зневаго! Ти — вирок для нащадків,
Ти — вічне прокляття для тих, хто забув.
Ти — крик із могил, що лунає в століттях,
Ти — правда, що в пітьмі світло знайде сама.
Ти — в очах Франка, що бачив ярмо,
Ти — в словах Лесі, що віщувала біль.
Ти — в крові козаків, що лили за волю,
Ти — в серці народу, що вічно живе.
О, зневаго! Ти — випробування,
Ти — дзеркало для тих, хто забув своє ім’я.
Але пам’ятай: історія — суддя,
І вона не простить ні зради, ні вогню.
Бо хто зневажає свій рід, свій народ,
Той сам себе в пекло віддає.
І хай час минає, і хай вітер везе,
Але зневага — це вічне клеймо на челі.
Так нехай же кожен, хто чує цей крик,
Пам’ятає: зневага — це вічний суд.
І хто плює в душу свого народу,
Той сам себе в безодню вічності жене.
О, зневаго! Ти — вічний урок,
Ти — крик із минулого, що в майбутнє везе.
І хай кожен знає: історія — суддя,
А зневага — це вічне прокляття душі.
Дмитро Зенкін
