Дівчинка Ганна наче і добра була,
Мила лицем, та чорна душею.
Ображати людей в пʼять почала,
Тварин збиткувала рукою своєю.
Та й ось в один такий день
Обравши новеньку мішень,
Рішила недовго поспати,
Спокладала її мати:
— Спи, моє сонце, хай тобі
Насняться справжні королівства.
Мирні вулиці й князівства.
Та тільки б правді були вірні ночі…
— Буду, мамо, спати я всю ніч,
Та хочу я новеньку річ
Побачити у сні своїм!
Щоб корились всі ногам моїм.
Не хочу правду бачити,
Вона і так за мною ходить
— Ну хай і так, ти тільки спи!
Мати вже її виходить,
А очі стали закриватись,
І сни прийшли боятись,
Ані буде весело і добре
Та це назавше змінить світ
Сон явився дивним дивом,
Кімната стала лісовим масивом.
Старим замком на узвозі
Й дивним приладом на розі.
Та тут її уже зустрів лакей,
(Точно видно, не боявся він людей)
У синьо-чорній мантії старій.
До речі, був же ж він водій
Неясного диво-приладу такого,
Із знайомого їй тут було нічого.
Аж тут він говорити в раз почав,
І тут уже почався лік тих див:
— Добридень, пані,
Ласкаво просимо у сон!
У місто правди і брехні
Ми ж візьмемо вас в полон!
Бо не варто було вам брехати,
Не ляльками, людьми грати!
Бо зазнали ми всі втрати,
Тож я маю вам сказати..
— ЩО?! Мене? Я ж мила дівчина!
Та й ніколи не брехала!
— А от і знову! Плюс один,
А не пройшло й пʼяти хвилин!
—До короля ведіть її,
Не побачить вже сімʼї,
—Що же ви! Я же їх люблю!
Верніть мене, я ж сплю?!
—Спиш ти чи не спиш,
Уже не твоє діло,
Та й всі спроби вибратись облиш,
Ліпше б тіло твоє зрозуміло…
-Ми живем собі спокійно,
Ну а ви ж собі постійно
Робите життя складним!
Ну хто займається таким!
Та дівчина і далі сперечалась,
Та й до лакея не слухалась.
А він лише зітхнув й вказав рукою
На замок старий із вежею, тьмою.
Дорога вузька, бруківка значна,
Замок стояв, мов із туману стіна.
А Ганна, сердита, ступала вперед,
Збиралась змінити невдалий сюжет.
За мурами темними скрипнули двері,
У залі свічі стояли у дивній манері.
На троні король із очима ясними,
Що бачили правду святих живими.
— Дівчино мила, ти знаєш, чому тут?
Бо кривда твоя принесла гіркий смут.
Людей ти зневажала, сміялась із бід,
Тварин знущалася, не спадаючи під лід.
— Чому же я тут? — крикнула вона,
— Хіба ж не гідна я слави і діла?
Я ж тільки гралася, все для забави,
Не треба цієї мені вашої слави!
Король всміхнувсь легенько:
— Кожна "забава" страшненька.
Люди плакали, звірі тікали,
А ти сміялась, їх катували!
— Тепер твій шлях буде важкий,
Побачиш світ очима чужими.
І, може, серце знайде тепло,
А не лиш гордощів пекла того.
— Ведіть її до Залу Стихій,
Хай дадуть усі урок же свій!
Там вона зможе бариться,
Чи то душа її зміниться.
Лакей поклонився й до Залу спішив,
Ганна ступала, хоч дух їй тужив.
Не стане дому, не стане і зла,
Навіть якби могла, не пішла.
— Почнемо з вогню, — сказав провідник,
— Чи зможеш пройти жаркий ти потік?
— Ха! — сміялась Ганна зухвало,
— Та жару ж буде мені мало!
Та коли ступила на вогонь,
Біль обпік серце долонь.
— Це полум’я болю, що ти сіЯла,
Кожна образа, що залишала.
Вогонь затих, і зникли болі,
Зал змінився на води неволі.
Навколо блищала безмежна ріка,
На середині — човен, та й складная та гра.
— Наступна випроба — вода,
Що вкаже правду й змиє сліда.
Човном пливи, та будь обережна.
Чисте серце — вода не причина.
Ганна ступила на човен, легко бува
Мовляв, у воді немає ні страху, ні дива.
Та ріка раптово бурхливою стала,
Вода крижаним обіймами брала.
Вона намагалася втримати курс,
Та хвилі здіймали шаленства брус.
Раптом почувся голос з глибин:
— Це сльози постраждалих нині причин.
— Твої слова, твої дії зухвалі,
Це їхній біль, що хвилює і далі.
Хочеш вгору — проси прощення,
Бо ріка не пустить до душі смирення
Ганна стала, стишилась внадно,
— Пробачте мене! — скрикнула владно.
І вода затихла, спокійною стала,
Човен до берега сама доправляла.
Далі йшли вони до третього Залу,
Де вітер грався в загадки фіналу.
— А це, дівчино, твоя легкість і сила:
Чи знаєш ти, що таке доброта, чи вміла?
В залі стояв вихор, страшний і буйний,
Руйнував усе, дивний й отруйний
— Перетни цей зал і не руйнуй нічого,
Лише тоді зможеш дійти до свого.
— Що за дурниці? Це ж простіше простого!
Ганна ступила, як грім – без нічого.
Та вітер здіймався, ламав стіни та скло,
Бо гордість її сильніше за небеснеє зло.
— Якщо серце твоє лиш зневагу тримає,
То буря й у душі твоїй не вщухає.
Зупинись, озирнись подивись навкруги,
Що лишаєш за себе – руїни й дими
Ганна присіла, руками схопилась,
— Я не хочу, щоб все зруйнувалось.
Стих вітер, лиш шепіт довкола:
— Лише доброта зупиняє креола.
Зала остання — земля і каміння,
Тут істина вся, тут серця коріння.
— Якщо ти здобудеш і цеє спасіння,
Здобудеш душі нове розуміння.
На шляху перед нею — зруйновані гори,
А далі — село, люди отримавші горе.
— Збудуй міст, допоможи їм дійти,
Й тільки тоді зможеш замок пройти.
Ганна почала працювати руками,
Каміння збирати, міняти місцями.
Руки боліли, та серце надію дало,
Бо вперше їй тепло і добре було.
Коли міст був готовий, село ожило,
Люди дякували, тепло їх знайшло.
З’явився король святою тугою,
Й проголосив її душу новою:
— Я зла не знала, лиш слова.
Та бачу нині, яка провина,
Як біль словами ожива.
Тепер вже інша я людина.
— Ти пройшла свій шлях, навчилася жити,
Не руйнувати, а любов дарити.
Тепер вертайся, і знай завжди:
Серце людське змінює лише добро і сни.
Дракон же знову став котом,
А замок того короля столом.
Заходить мати, дивна трохи,
Проводить погляд за гріхи:
— Доню, як же ж так!
Ти була сонцем моїм,
Лучиком моїм єдиним!
Я вірила тобі, однак
Коли ж злом живим ти стала,
Стала тим повторним чудом?
Нащо ж ти і била, й катувала
Ти ж змішала нас із брудом!
— Мамо, звідки знаєш ти це все?
— Я ж прекрасна дівчинка твоя!
То сни мої, мої!
Я нікого і не била, то уява все моя!
— Доню, бо сни брехнею не мовчать твої…
Белла Зорова
