Калина

Стоїть зажурена калина,
Бо пролетіли літні дні,
Вона із часом, як дівчина,
Стає ще краща у красі.

Вбирається весною цвітом,
Як наречена у фаті.
І гілочки тріпає вітром,
Неначе кудрі золоті.

Калина влітку, як дитятко,
З незрілим смаком гіркоти.
І згодом кожне те зернятко
Дарує цінність теплоти.

А восени вдягла калина,
На віти плетену хустину.
Вона, як матір і дружина
Боронить грони, як дитину.

Червоні ж взимку ці плоди,
Як намистинки на землі.
Лишають й на снігу сліди,
Що розчиняються у млі.
Анна Стоєва