Встало сонце, пада місяць, поховались зорі
Охопилось чистим світлом зілля при дорозі
Над дорогою кургани стережуть покої
Степу вранішньо-святого в вічності простою
Встала пташка, пада морок, вітер дме билину
Піднялось з покоїв жито, й росою омилось
Розправляє канюк крила… Й кровію спливає
Встало сонце, місяць пада, й ще не помирає
Розправляє канюк крила, та не підлітає
Сили хоче піднабрати – міці вже немає
Зяє в грудях страшна рана, свіжа кров холоне
На тім зіллі, що багряне вже від його горя
Рветься в небо – рвуться зв’язки, вітер пір’ям грає
Замість пісні світла піна по дзьобу стікає
Й кудись зникли, десь сховались душі всі із поля
Що почули б, щоб узріли б всі ті страшні болі
Налились рубіном очі, клич на степ роздався:
"Де та слава, де та воля, котрими впивався?
Де та сила, де та мужність, що були у мене?
Чом не вистраждав всю душу, доки був ще в небі?
Де покара всім злодюгам, що мені завдали
Прямо в серце сто ударів, й безвісти пропали?
Мов сороки, що безтямно назбирали в череп
Замість злота – чужу слабкість, і всиха, мов верес"
Степ мовчить. Лиш місяць пада, прихопивши зорі
Розквіта величне Сонце на свинцевім фоні
Диск байдужий пропікає слабкій пташці очі
Сяйво гостре не блаженство, лиш свербіж приносить
"Сонце, Господи мій милий, як й чому пропаду?
Чи чуже з хвоста рвав пір’я? Дай мені розраду!
Чи я кривдив лики твої, твоїх слуг чи байок
Котре ім’я твоє святе брудом окропляли?
Чи зневажив світле небо, підніс ґрунт нечистий
Чи зненавидів ті душі, нелюбов’ю вкриті?
Ні, Господь, це серце чисте, хоч і тоне в гною
Чи мені хоч раз до смерті в холоді достоїш? "
Сонце враз перемінило масненьку гримасу
Показало себе справжнє, на мить знявши маску
Жовчна зневага дрейфує в диску замість плазми
Вищиряє криві ікла, промовляє статно:
"Подих твій – немов ковток води з травневого ставу
Твої крила – мої гроші, твоя думка – моя влада
Ти вже винний, бо вродився і не згнив в уділі чиннім
Ти вже грішний, бо навіки матір’ю вхід в рай заклинив
Будеш псом, орлом хоч й звешся, крові псячій дві дороги
Дресованим – ні кістки, а скаженим – ріжем глотки
О, євгеніко суспільна – панацея від тривоги,
Що тварина схоче в небо, та із себе зробить Бога"
Лик повільно покотився, ніби й не казав нічого
Гіркі сльози полилися, впало серце канюкове
Іще глибше, ніж до того, як спитав собі "розради"
Іще гірше став шукати конвульсивним крилам ради
Лик повільно покотився, і погас вогонь небесний
Розстелились ясні зорі на полотнищі безмежнім
Вони ллють-переливають із пустого у порожнє
Собі з язика у розум, з графоманства у художнє
"Зорі, браття-сестри любі! Не знаходжу собі місця!
Хоч не раз палили пір’я, але точно вас я не зрікся!
Пам’ятаю: усі разом понад хмарами літали
Пам’ятаю: заливались щиро світлими часами
Не кидайте в тяжку хвилю, скиньте світла хоч промінчик
Я ж бо в пеклі помираю, ви – на хмарах зосталися
Злоте світло не нагріло – хай огорне срібна сутінь
Зна: на хмарах, та не Боги
Й не тварини – чи не люди?"
О, сюрприз: їдкий сміх лине
Аж слина на землю капа
І, немов кислотна гуща, хвору душу взялась рвати
Посміялись, покривлялись
В гурті слова позбирали,
Встали в стіну, мов фалангу,
Й жалкі списи покидали:
"Подих твій – немов ковток
Вина з погреба лячного
Твоя мука лине жартом, тож від нас не жди підмоги
Слізьми твоїми умились, пір’я в подушку запхали
Крик зійде за колискову,
Ми під крик твій ляжем спати
Я тебе заледве знаю, а рахунки виставляєш ?Інші вже під небесами, інші блаженних справляють
О, блаженство соціальне – слодше тебе ніц не маєм
Дзьобик відкриваш кумедно: надто вже про себе дбаєш"
Зорі далі полетіли, заливаючи світ щастям
В світі канюк лишивсь вільним, але в тіснім тілі в’язнем
Невимовнії страждання, неописані минулим
Із середи волають, а назовні неочуті
"Сам себе навік покинув, сам себе прирік до скрути
Я ненавиджу коріння, й дать йому рости не мусив
Тепер силонька спливає
Під струмок, залитий жовчю
Розриває і рубає, розтинається й холоне
Чорні нерви врослі в землю,
Сльози не течуть й не тонуть
Сіре небо нависає, й от-от мене похоронить
Щось тут все таке холоне, але визначить несила
Що палає? Я, чи Всесвіт? Що морозне – Небо, Нива?"
Голосочок з оксамиту заповза в сердешні вуха
Заповняють душі темінь ноти з райських перламутрів
На хвилину зникла сутінь, що почала огортати
Вмить забув, що значить жити – тобто, неквапом вмирати
Так, це він – маленький Місяць, Небуттям повеліває
З його уст яскраве світло птаху в мозок заповзає
Бо без лампи пустий череп сам світитись починає
Птах простяг до Пана крила, Птах уважно шанс хапає:
"Подих твій – немов ковток попелу згорілих дахів
Твоє серце квітне горем, твоє око повне страхів
Я підкину ще варіантик, як уникнути проблеми
Не побачиш більше хворі, як потрапиш вже до мене
Не почуєш свисту кульок, що твоє єство скривляють
Не відчуєш "цінних думок", що кістки тобі ламають
Не помітиш, як ізникнуть гонор, жах, зневіра, сором
Що тобі весь час брехали, гнучи довбані промови
ЗНИКНЕ НЕНАВИСТЬ ДО СЕБЕ, КАЯТТЯ, САМОЗНЕВАГА
БО, КРІМ ТОГО, В ЩО САМ ВІРИШ, ТЕБЕ БІЛЬШ НІХТО НЕ ЗРАНИТЬ
ВІДІЙДЕ НАВІК ОБЛУДА, І АПАТІЯ БЕЗСМЕРТНА
ЧЕРЕЗ КОТРІ ПОМИРАВ ЩЕ НЕ ТІЛЕСНО, А ДУШЕВНО
Ну ж бо, випий но отрути, заверши довічну кволість
З задоволенням простежиш, як відчалює свідомість
Й головне: я не приймаю рішення за твою душу
Сам я кволий, але просто помогти тобі вже мушу "
Канюк встав. І щось змінилось в погляді тої істоти
Воно ніби оживилось, і почало жити знову
Забулися старі рани, навернулись нові сили…
Лиш для того, щоб нарешті віднайти свою могилу
Хрустять ребра, плоть злізає, із життя птах виринає,
Порпаючись в власнім тілі, дзьобом серце вириває
А на землю пада, пада перша зимова сніжинка
Покриває гниле тіло, немов перлові намиста…
Встало сонце, пада місяць, поховались зорі
Охопилось чистим снігом пустка при дорозі
Над дорогою кургани стережуть морози
Зими вечірньо-грішної в вічності неврозів
Мовчить пташка, стоїть морок, вітер спить всю днину
Згнило жито в цій могилі, роса землю гризла
Світ вмирає – йому ж в радість, в шок найгидливіших
Тільки став у цьому світі хоч хтось щасливішим…
Fji
