Каплі дощу ломають скло,
Вітер шумить – відносить тепло
Можеш сказати: "мені все одно"
Думками знову чіпаю дно.
Можеш сказати: "куди правду діти?"
Чи якусь іншу дурню городити
Сталеві каплі ламають скло, –
А ти не чуєш, тобі – все одно
Можна на згарищі співати пісні
Просто дуріти, як уві сні
Ну-мо, давай-но, скажи-но мені:
Так має бути в цьому житті?
Ти не почуєш, і не збагнеш
Й свій ніколи не покинеш манеж.
Хай світ розірве в раз і момент,
Пам’ять, вмить викине неприємний фрагмент.
Можеш поплакати, кажуть – корисно,
Що ти там кажеш: "я ненавмисно?"
Сталеві снаряди виносять вікно.
Ну, не дивуйся, тобі ж все одно.
Скрипом металу Місяць літає,
Не йметься бідоті, чого ж він бажає?
Може посне, а може злякає,
Може уб’є, може – сховає.
Там визирає з пісків твоя голова,
Втім, не дивуюсь, – вона не одна.
Хоча, куди прямують мої слова?
Та, певно, в нікуди, до дна.
І як не поснеш – я хочу сказати.
Хоча, й вже не хочу ще більше лякати:
Усе, врешті, стане піском,
Як вікна в руїнах – ламаним склом.
Все ще боїшся? Раніш не боявся:
Та ну, вилазь, давай не ховайся.
Не хочеш такого битого скла?
Ти перевір – пам’ять кров’ю стікла.
Як ти силу живу десь віднайдеш,
Ну що, вітаю, немає вже меж:
Роби щоб не було піска й битого скла.
Борись, кохайся, створюй міста.
Богдан В’язовченко
