Коли вони окупували вокзали потяги не рушали,
Потяги стояли годинами, днями й ночами, але ні на мить не хотіли рушати,
А нічні вокзали завмирали, завмирали від погляду кулемету в їх сторону,
Танки їхали по коліям, давили машини, давили людей,
Але вони не знали що їх чекає там, на фронті,
Де вириті глибокі окопи, де заміновані поля, степи й ліси,
Де гільзи від патронів налічуються сотнями тисяч,
Де лежать тіла наших полеглих воїнів,
Де залита сльозами матері ріка, просить вона прощення у сина, що не змогла його уберегти,
Та син на матір не ображався, сам він пішов свою неньку захищати,
Взяв автомат та патрони, сів на потяг, та поїхав… поїхав у невідомість.. повну непередбачених речей та подій,
А дух його мов з титану скований, скований сльозами по дому, по дружині, по старій матусі, яка зараз плаче…
І сів дух його біля матері, обійняв прозорою рукою, і сказав, "Не плачь матусю, так треба було, хто як не я вас захистить? До чого сльози твої за полеглим героєм? Я робив свою справу, а ти зрозумій, я поруч, біля тебе, в серці твоєму.."
Ось і настав час йти його духу, в небо, туди далеко, де поглине його спокій,
Та не побачить він більше стрілянини кривавої,
Де не почує криків побратимів, де не почує вибухів снарядів та гранат,
Де не візьме його більше контузія після авіаудару,
В душі його тиша буде, в серці покій, а в голові силует рідних людей,
Які не забудуть про нього, ніколи, назавжди він залишиться поруч.
Радим
