Вона стоїть у полі, де жито шепоче,
Де вітер з неба п’є росу, як сльози матері.
Її руки — це ріки, що несуть води,
А серце — вогнище, де зоря палає.
Вона годувала нас пшеницею й болем,
Навчала мовчати, коли біль говорить.
Її очі — це небо, де грози котяться,
А душа — це земля, що ніколи не зрадить.
Вона пам’ятає князів і козаків,
Її діти йдуть у бій, щоб зберегти її лице.
Вона знає, що свобода — це не дар,
А жертва, що зростає з коренів пшениці.
Мати України — не лише земля,
Вона — той вічний дух, що в серці кожного горить.
І хоч тисячі разів її ранили,
Вона завжди встає, щоб знову родити жито.
Такі її діти — колосся вічності,
Що схиляються від вітру, але не ламаються.
І кожен з нас — це зерно в її долоні,
Щоб прорости в новий день, де сонце не заходить.
Дмитро Зенкін
