Кохання — це вогонь, що не вгасає,
Він у серці живе, хоч тисячі літ минає.
Як Леся Українка з Косачем листувалась,
Так і наше кохання в піснях відлуналось.
Ти — як Ярославна, що плаче на мурах,
Я — лицар, що б’ється за щастя й за дух.
Ми — Франко й Ольга, що в боротьбі єдині,
Наші душі — як струни, що грають у співах давнини.
Кохання — це право, що в серці записане,
Як Конституція, що вільну державу народила.
Ти — моя справедливість, мій кодекс, мій закон,
Без тебе я — як суддя без законів, самотній і сир.
Ми — як Шевченко й Софія, що в неволі кохали,
Хоч кайдани їх тіло, дух вільний тримали.
Ти — моя муза, моя веселка після грози,
Як Україна, що встала з попелу, готова до прози.
Кохання — це боротьба, це вічний рух,
Як козаки в степах, що шукали свій дух.
Ти — моя зірка, мій берег, мій шлях,
Як Дніпро, що тече крізь віки, не зважаючи на страх.
Нехай за вікнами війна бушує,
Але наше кохання — це фортеця, що стоїть.
Воно пережило тисячі бур і тривог,
Воно — як Україна, що в серці має Бога.
Тож любимо, як князі, що славу творили,
Як митці, що віршами душі оживили.
Кохання — це вічність, що в серці живе,
Воно — як історія, яку ми пишемо вдвох.
Дмитро Зенкін
