Двоє незнайомих людей,
Які знають один одного усе життя.
Вони притискались до спільних грудей,
У яких на той момент ще було серцебиття.
У натовпі знайдуться очами,
Їхні погляди переплетуться.
Зроблять вид, що не спали разом ночами,
І назавжди знов розійдуться.
І ніби ніколи не було цих людей разом,
Не було кохання і смутку.
Проте, коли вона тримала на нього образу,
Він все одно одягав на неї свою куртку.
Вони двоє йшли пліч-о-пліч,
По уламках , руїнах , ножах.
І коли настає холодна осінь,
Ці спогади приходили у снах.
Вони більше не хочуть закохуватись,
Тому що обоє бояться…
Що кохання, як пісок
Попід пальці, і почуття розгоряться…
Незнайомці, які знаю усе
Про життя, про сім’ю й особисті проблеми.
Вони стоять на холодному шосе,
Де більше не будуть лунати поеми…
А "Завтра" їх на щастя не схоже,
"Сьогодні" абоненти не доступні.
Вони будуть проходити ніби звичайні прохожі,
Проте згадуючи ніжні поцілунки.
Серце знову почне скажено битись,
Але пізно вже про це казати.
Думки теж почнуть в туманах губитись,
Тут не можливо- не кохати.
Але пропадуть усі людські слова,
Вони ж тепер чужі люди.
В нього лиш в ній забита голова,
І вона не може його забути…
viadin
