Я сиділа заплакана –
дивна й сумна.
Я не знала чи варто
ще пити вина.
Я не знала куди
почуття вивільняти.
Я не знала чи варто
так довго страждати.
Я сиділа закохана –
мрійлива й п’янка.
Я не знала чи будуть
доцільні слова.
Я не знала куди
прокричати наступне.
Я не знала чи в нього
те ж саме відгукне:
“Я кохаю так довго,
так щиро, так явно.
Невпинно страждаю,
кохаю жадано.
Я кохаю давно
та боюсь визнавати.
Та ще більше не хочу
щоденно втрачати –
твої руки, вуста,
твої карії очі,
твої родинки всі,
твої плечі широкі.
Я боялася визнати,
що кохаю тебе.
Я боялася, що мрія
бути разом помре.
Я боялася поглядом
до тебе торкнутись,
і не знаю як досі цього страху позбутись…
Так, я кохаю тебе,
як трава любить сонце.
Ти – для мене усе,
ти – моє найдорожче.
Я не знаю чи чути
тобі ці слова.
Я шепочу й кричу:
“Я твоя, – чуєш –, твоя!”
Я твоя буду завжди.
Я твоя до нестями.
Я твоя буду в ночі,
лиш твоя буду днями.
Я кохаю тебе,
як Адам любив Єву,
як Ромео Джульєтту,
я поет свою еру”.
Яна Стаднічук
