Скрізь, де правда впала на коліна,
де кривда змією обвила віки,
там помста, мов тінь, невблаганна,
ходить по стежках, де ступали боги.
Вона не з вогню, не з меча народжена,
а з сліз, що капали в безодню віків.
Вона — це голос тих, хто в пеклі стогнав,
хто вірно чекав, але не діждавсь зривів.
Отаман Хмель, як буря, гнав ворогів,
його рука була важка, як доля.
Він знав: помста — це не просто гнів,
це справедливості священна воля.
Мазепа зраджував, але його кляли,
його ім’я ввігнато в камінь ганьби.
Історія — суддя, вона не пробачала,
бо помста — це закон, що в крові.
Минуле шепоче: "Не забувай!"
Кожен удар, кожна рана, кожен стон.
Помста — це не лише біль, це рай
для тих, хто чекав на свій час і закон.
Вона не вбиває, вона воскрешає,
відроджує правду з попелу брехні.
Вона — це меч, що в серце встромляє
всім, хто посмів переступити межі.
Так було завжди, так є і буде,
бо помста — це не просто жага крові.
Це відплата за зневагу, за труди,
за всіх, хто стояв у бою за любов.
Тож хай історія пише свої строки,
ми — навіки в її кривавій книзі.
Помста — це не просто порив жорстокий,
це вічний закон, що в серці висить.
Дмитро Зенкін
