Колись давно я вірила — з тобою все життя,
Що тіло — це не моє вже, а часточка твоя.
Ти душу вирвала з грудей,
Забрала все, залишивши мене на самоті.
А серце, на колінах, мовчки — шепотіло,
Молилось, щоб ти завжди була поряд.
І сльози потекли по шкірі, як кров по венах.
Ти ж знала, що у мені — лиш рана, не любов.
Ти знала все: і муки, і думки у моїй голові,
І як тону у темряві, мов у глибокій річці.
Ти — всесвіт мій, мій біль нічний,
Єдиний блиск у темряві німій.
Я вірити тоді змогла, що сенс в житті є справді,
Що кожен день — не просто так, не знищений, не марний.
І сонце, і дощі, і сніг, і небо.
В твоїх обіймах все було безкрайнє і правдиве.
Невідомий
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
