Кімната номер чотирнадцять…

Кімната номер чотирнадцять,
Було спочатку їх дванадцять,
Потім зосталося чотири,
І вже є троє, муж сконав.
Таке те трійка релігійне,
Бог любить три – це достовірне,
Лиш трійка ця тут не від Бога,
По документах, три чорти.
Вони не зовсім балакучі,
Та й не сказав би, що везучі,
Бо ж всі в кімнаті чотирнадцять
Чекають судного вже дня.
Коли ти знаєш, що кінець,
Шляхи зійшлися нанівець,
Так, душу хочеться здійняти,
Бо тіла смерть – то не біда.
Так тихо було в тій кімнаті,
Бо поки сім було на страті,
Молився восьмий про могилу,
І щоб було вінка зі два.
Дев’ятий був лише солдат,
Він спав в мелодіях гармат,
Та він не слухав ті гармати,
Які державі до душі.
Революційник, жалюгідник,
Режимолом, підлий негідник,
Такі от виписки читала
Його донька, років семи.
Засни… бо в снах ще є надія,
Життя бентежне, вічна мрія,
Але коли розплющиш очі,
Лиш сіре небо із бетону…
Так от, їх три, чекають зброї,
Чи ешафоту, чипо новій,
Можливо милування буде,
Як у от-тих старих казках….
«Чому ти тут? За що ти грішний?
Грішив перед самим Всевишнім?
Тим, що в мундирій й папіросах
Знаходив честь і сенс життя?
І раптом тиша, він до кого?
Можлива жар якийсь у нього,
Бо про гріхи тут не говорять,
Тут їх вчиняють просто так.
«Якщо до мене, то я скажу,
Але помалу, не відразу,
Любив я мати власну думку,
Та завепа у глухий кут.»
Це був учитель філософій,
Званий «народу Мефістофель»,
Казав: «Нам треба особистість,
А не клонований табун»
Та влада те не зрозуміла,
Бібліотеки всі закрипа,
Гризти взяла нову науку-
«Чести и доблести труда».
« Ну от не міг я «быть поспушным»,
Але тоді я став «ненужным»,
Мене забрали прямо з лекцій,
Наклали незривне ярмо.»
Давно, давно вже він ламався,
Від гніту верхніх опирався,
Але чи варто бути левом,
Коли гієни – головні.
«А я пишу, писав точніше,
Томи романів, а ще вірші,
Про виткані мужицькі долі,
Що розповзлись на полотні»
Так описав свої діяння,
Чи краще «підлі злодіяння»,
Це той, що діалог розкинув,
Поміж трійки без надій.
«Я лиш любив людську природу,
Я зображав людську негоду,
І сум, й кохання, й гірке горе,
Та все не в тих й не в тих ланах»
Хороші були в нього рими,
Літоти, зюгми та за ними
Таїлась мелодійність мови,
Що краще б мертвою була.
«На «язиці» не міг писати,
Бо ж мові треба честь віддати,
Мундир й до цього докопався,
Вірші лиш в памʼяті тепер.»
В очах пітьма та розуміння,
Немає докорів сумління,
Вони ділились жалем й болем,
Що спопелив світлі уми.
А третій просто витріщався,
Та він збагнути намагався,
Як ті, кого хвалити треба,
Сидять за гратамив СЛОНу.
«Я не збагну… чому я з вами?
Чи ви зі мною… що за карми
Привели нас в одну кімнату,
Де навіть думка то є гріх.
Я – винен, людям і закону,
Ламав людей, заводив змови,
Карав, і крав, так виживали
Ми із сімʼєю в ці часи…
Жінку люблю, дочку ще більше,
Ой вже, прости, прости, Всевишній,
Хотів їм кращого з життів,
Та й канув у боргах і змовах.
Мене спіймали, дім забрали,
Все винесли оці вандали,
Дружина утекла до мами,
І доньки плач безслідно зник.
Я звик… за все платити мусиш,
Є злочин й кара, не відпустиш
Ці страшні сни, що вже чекають
В куту кімнати біля сну.
А ви, за що? Я- за негоду,
Я – за нечистую породу,
Що так уїлася у душу,
І жити далі б не дала»
Вони мовчали, мертва тиша,
Під ліжком пробігає миша,
Це ж навіть миші були винні,
Що поповзли не в ту нору.
«Я вже й не знаю, де тут правда,
Лиш істинна, що буде страта,
Я лиш хотів би точно знати,
Чи я поклав за те життя»
Зітхнув поет, очі погасли,
Даремні сумніви, невчасні,
Хоча, це страх – протистояти
Думкам сірійших серед мас.
«Смерть вже сидить в кімнаті з нами,
Десь ТАМ загоїть наші рани,
Я не боюся кінця світла,
Початок й в темряві знайдеш».
Кімната номер чотирнадцять,
Спочатку було їх дванадцять,
Тепер зосталося нікого,
Лиш сенс у темряві шукать.

Isa