Кістки

Сидиш десь там, на холодній підлозі,
гріючи руки мої.
А я, немов дура, в навушниках
романтизую життя.

Дивлюся в очі — кохаю.
Ламаєш ногами сніга кістки,
голос відлунням у голові
молитви співає.

Спостерігаю.
Знайомі годину, а може, вічність —
не знаю.

Сльози мої повільно,
сніжинками на куртку твою впадають.
— Кохаєш?
— Кохаю

Під спів птахів
в ролі ката рублю правду з плеча.
Натомість по підлозі
повільно покотилася твоя голова.
Слова твої застигли на вустах,
щось знайоме у твоїх очах.

А за вікном давно весна.
Санюта