Привіт, мій рідний.
Я не знаю, куди саме доходить цей лист. Але я вірю, що ти його побачиш. Бо він написаний серцем. Бо він про тебе.
Сьогодні мені сказали, що вручили тобі медаль. Посмертно. І знаєш, я не відчула радості. Не відчула гордості. Я відчула тільки порожнечу. Бо я не так хотіла побачити цю медаль. Я мріяла, що ти сам принесеш її додому, що подзвониш і скажеш:
«Сестричко, дивись — я добився свого! Ти пишаєшся мною?»
І я б сказала:
«Так, братику! Я завжди пишалася!»
Але тепер мені просто написали повідомлення:
«Привіт, Маринко. Я забрала медаль. Вручили сьогодні…»
І все. В одну мить серце знову стиснулося. Не так я хотіла зустріти цю медаль. Не так…
Зараз усі говорять, що ти герой. Усі згадують тебе, шанують, плачуть. Але де вони були, коли ти був живий? Коли телефонував із фронту, коли чекав на слова підтримки? Тоді ти теж був героєм — тільки живим. Захисником. Старшим братом. Частиною нашої казкової сім’ї — мама, тато, четверо синочків і лапочка-дочка.
А тепер — нас троє. Без тебе. Без нашого найстаршого, наймудрішого. Без твого голосу, сміху, погляду. Ти став мовчазним портретом у рамці, і медаль твоя лежить не на грудях, а на столику в кімнаті, де ми всі тебе шукаємо.
Брате, якби я тільки могла, я б проміняла все — і цю медаль, і всі відзнаки світу — лише на одну розмову з тобою. Щоб сказати, як сильно я тебе люблю. Як мені тебе не вистачає. Як болить.
На твоєму похороні я запам’ятала слова:
«Не кожен воїн може бути героєм. І не кожен герой — воїн.»
А ти був і тим, і іншим. Але для мене — ти завжди був просто брат. І ти завжди ним залишишся.
Я пишаюся тобою. Але ця гордість така гірка…
Я люблю тебе. І завжди любитиму.
Твоя сестричка,
Мариська.
Марина
