Вона читає — мов молитву,
Його слова — останній звук.
Там, де «пробач» сховалось тихо,
Там біль — без крику і без рук.
У кожнім рядку — серце тріскає,
Неначе лід під світлом дня.
"Я просто втомився… пробач мені" —
І тиша падає без дна.
У чашці чай ще не остиглий,
А поруч — фото, як він спав.
Так сплять лиш ті, хто вже нічого
Нікому більше не сказав.
Його слова — мов лист до Бога,
З якого вирвано весну.
І мати тулить їх до серця,
Немов останню глибину.
Вікно мовчить. І вітер з поля
Приносить запах молитов.
А мати шепче: "Не боляче…
Тепер тобі… Тепер — без снів…"
І десь у неї — ще дитинство,
І сміх його — у голосах.
А зараз — тільки лист у тиші.
І порожнеча — по словах.
LikoDan
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
