Я бив, любив, кохав і сподівався,
Що проживу найкраще це життя,
Але в пітьмі розбила мої плани –
Довготривала лицарська війна.
Коли готовий ти до сподівання,
До втрат, до смерті й каяття,
Тоді приходить осяяння –
У світі править лиш вона.
Вона забрала серце, душу, слово,
Й відстрочила на мить забуття,
Але не можна щось забути,
Коли у серці лиш вона.
Хай кажуть всі, що я не лицар,
Обладунків так і не зібрав,
Та я напевно знаю правду –
У всьому винна лиш вона.
Навіщо дала ти надію,
Якщо вже знаєш: не встою?
Можливо, гратися з коханням –
Це те, що я не потерплю.
Для неї світ – лише забава,
А смерть – красивий хепіенд…
Але єдине знаю точно:
Вона найкраща із монет.
Вона кидає погляди з вікон,
Сміясь, танцює, гомонить,
Лиш всі сліди ведуть до неї,
Вона у пеклі не згорить.
І ось цей день, цей поєдинок –
Іржать вітри, гуде земля…
Та що за сенс у цьому бою,
Якщо і так вона моя?
Ось звук списів, темніє небо,
І кров – як клятва на мечах.
Я вбив людину… перед нею?
Чи варте це було життя?
Анастасія Травень
