Тихои капає
дощ за вiкном.
Листя падають, вiтром крутя.
Свiтла мить й коротшає день.
В темноту погрузив все
навкруг.
Я брожу без мети та дорiг.
Листя жовте ногою штурляю.
Пам’ятаю прогулки у двох,
Що у дома в скверике поряд.
Що казати, за тим я сумую,
Я тепло твоīх рук вiдчуваю…
Як ти каву до лiжка, з ранку носив…
Iнодi виплескавши на пiдлогу.
Якби гнiв замiнити на смiх.
Згадуючи на нашу пригоду.
Кожна мить, кожен день та нiч,
Ми б робили святом, Щоб Любов, що була мiж нас.
Вiдчувала себе не зайвой.
Ми з тобою вже довго мовчим.
Хоч й знаєм, що любим…
Бо серця, закрили на ключ.
Викунивши ключ у море.
Як би зараз замки цi зiрвати.
Випустив чувства на волю.
Та перестати, страждати вiд нестерпного болю..
Но мiж нами вiдстань велика,
не ведуть нас дороги до одного
Видно задум у всесвіті
ще не на час,
зустріч наша не скоро…
Олена Коротецька
