Проснися! Встань з ліжка!
Збери свої сльози в торбину!
Вино серед ночі?
Самотність зʼїда? Не біда!
Умийся й пробач ту маленьку дитину,
Що в темряві жадно так світла шука.
Ти плакала… знову?
Ти знову у вирі тривоги?
Ця біль нам потрібна,
Щоб вирости й стати міцніш, ніж було.
Ти сильна, хоч часто у це і не віриш.
Не бійся просити підтримку й тепло.
Не бійся упасти, наш шлях, він не рівний,
У ньому є схили і прірви, рівнини й яри.
І часом здається, що далі нам просто
Вже більше ніколи не встати й піти.
Проснися! Встань з ліжка!
Всміхнися!
Коли навіть в серці щемить від утрат.
Коли в тебе тіло все зводить від болю,
Не бійся, прошу, своє щастя шукать!
Послухай себе, ти вже знаєш дорогу,
Хоч в темряві часом не видно шляхів.
Почуй у собі ти той голос, що каже:
«До бою, іди, не вагайся і дій!»
Якщо знову відчай тобі сліпить очі,
І втома тобою знов заполонить,
Згадай, що у тобі живе нездоланна.
Не дай зіпсувати собі жодну мить!
Проснися! Встань з ліжка!
Дістань з свого серця все те, що болить!
Згадай, що ти світло й ніколи не згаснеш,
Й лети вільним птахом у неба блакить!
Ірина Ковальчук
