Завжди говорила матуся мені,
Що займаюсь якоюсь бідою.
Замість навчання, сиджу у пітьмі,
Закрившись в кімнаті з собою.
Не люблю говорить я з людьми,
Не люблю я вчитись у школі.
Не люблю читати усі ті книжки,
Що потім лиш будуть з’являтись у сні.
Та що то за навчання такеє сучасне?
Прийти для відмітки,
Просидіть пів дня,
І знов лиш до хати шкребти.
А толк який з того?
Хіба я не можу просидіть цей час у своїй пітьмі?
Чому я повинен лишень знову і знову
Пертись туди і сюди?
"Це є марностаство, — сказали мені, —
Що ти робитимеш у своїй пітьмі?
Час соціальності! Вийди у люди!
Досить сидіти закрившись в стіні!"
Та що ті слова зможуть змінити?
Коли тії люде самі самотушки,
Загнали мене у куточок малий,
Й змусили будувать ції кордони?
Кордони моєї пітьми.
Кордони комфорту, щастя й тепла,
Веселих спогадів й жартів,
Хороших часів з далекого "там"…
Довподоби сидіти ось тута мені,
Не відчуваючи криків і ґвалтів,
Не слухаю я тих мук і страждань,
А лиш тихенько насолоджуюсь зараз.
Кактус
