Згадаєш як трималися за руки біля моря?
Без краю горизонт, пісок, затока.
Щасливі очі, що не знали горя,
Дивитись в небо чисте без порока.
Лунала музика із краю в кожнім місці,
Кутами бігали, і наші поцілунки.
Щасливі люди, у кармані гривень двісті.
Які поклав мені в долоні, подарунок.
Останню квітку, що ти дав, була зимою.
Постукали нам в двері десь о пʼятій.
Зайшли в квартиру чиїсь босі ноги,
Дитячий голосок сказав: «я хочу спати».
Побігла до вікна, а небо чорне,
Спалахує жовтогарячим заревом.
І грохітливо падає на землю,
Хотіла я втікати, стало темно.
Подумала, прийшов кінець напевно…
Лежала на землі вже, всюди тихо.
Закрила очі мирно,
Наче спати.
Залився гулом від сирени світ.
Дивлюсь вперед, та хтось рукою манить.
Не відчуваю руку і живіт.
Подумала, що янгол мене старить.
Команда із десятків лікарів.
У попілі мій край, і люди, і мій дім.
Криваві стоять ліжка лікарняні.
Всюди шириться гучніший грім,
До себе притуляють діток мами.
Нога ступила на болючу землю,
Ставала у танок з самою смертю,
Кутами шириться нестерпний трупний запах,
Несеться у підвали людей натовп,
Одна за одною летять із неба «зірки»,
Так на ракету мовив до синочків тато.
В пусту відправлені і їх молитви в небо,
Привозять їжу. Нам не вистачало.
Звʼязку немає, забула голос рідних.
Дзвонити намагалась, у душі кричала.
Людей немає,
Вулиці пустіють.
Палає просто неба їх багаття,
Яке підносе душу їх у вирій.
У когось сльози, в когось безнадія.
У когось цілий дім, у когось лиш їх зорі,
У когось на руках загинув син,
І залишилося для них лиш чисте море.
Бо втратили вже все, до одиниць.
Історія така ж, яка була колись.
..у Маріуполі яке перетворилося на пекло для сотень тисяч людей. Заспокоєні місцевою владою, вони не залишили місто в перші дні…
Вирізка із хроніки новин.
Стосується це навіть кошенята,
Яке хотіло жити які ми.
Стосується і матері і тата,
Які у люльку загортають сина без ноги.
І дівчини в підвалі із собачкою,
Малечі, що від звуків знемогли.
Їх вічний біль- сімʼї всієї втрата.
На ранок вони всі до них лягли.
І медсестри, і лікаря із штата,
Приймали, що пологи у жінок.
Не вистачало котрим бинта шмата,
На ранок їх тіла забрала варта,
Додолу трепетно поклали на вулицю, що повна вже кісток.
Де ворог влаштував справжній танок.
Цей ворог, боживільно сміхом заливався,
При погляді на гори мертвих тіл.
За свою долю, обома тримався,
Що б потім про все це відзняли фільм.
Це відчуття безвиході, печалю.
Думки про те, як зʼїсти хочаб крихту.
Це вижити- просте людське бажання.
Яке ламають кожен, з тих хто нищить.
Було десь 18 тисяч ворогів.
5 тисяч тих, хто став на охорону.
Десятки сотень хто поліг додолу.
Серед яких були і воїни, а також стільки ж, і цивільних лиць.
86 днів тривала бійка,
На чотири менше, в повному оточені.
Всі хто був там, відчув життя і смерті всі відтінки.
І матері. І діти. Кожен воїн.
Ілона Лієн
