Травень, чай, сонце пробивається крізь вікно.
Марія сидить, загорнувшись у ковдру.
Вона розуміє — залишилось небагато.
Зараз їй близько дев’яноста восьми.
Сидить. Відпочиває. Дивиться у вікно.
Промені падають на її ніжне, але так виснажене тіло.
За вікном літають весняні пташки — вони повернулися додому.
Ненароком Марія вирішує згадати все, що було так давно.
Починає з дитинства. Усміхається. Згадує, як добре було тоді.
Бігала біля дому, гралася, збирала квіти, щоб подарувати мамі.
Ох, мамо… Яка ж вона була красива, молода, квіткова.
Півонія серед ромашок.
Сльоза скотилася по старій щоці.
А далі? Що було далі?
Школа. Перша сигарета в ніжній дівочій руці.
Перший келих вина — гіркий, терпкий, дивний.
Танці. Перше кохання. Перший поцілунок.
Усмішка огорнула обличчя.
Випускний. Розлуки. Багато подруг.
А потім — перша зустріч.
Зустріч із коханим.
Пам’ятає, як він біг за нею, дарував квіти, водив у кіно, любив.
Вона й не помітила, як навчилась дихати тільки з ним.
Робота — бо ж треба.
Мріяла бути модельєркою,
але стала медсестрою — батьки сказали, це престижно.
Весілля. Перша дитина. Трохи декрету. Знову робота.
Робота. Дім. Готування. Раз на рік — відпустка.
На море, звісно, якщо пощастить.
Подарували будинок. Гарний, затишний.
Але вона хотіла квартиру — у центрі міста.
Та був дім.
Друга дитина. Знову декрет. Та сама робота.
Хобі… яке в неї було хобі?
Вона любила малювати.
Після роботи, коли діти спали,
а чоловік дивився телевізор — вона малювала. Тихо.
Бо він казав: «Це дурниця».
Знову робота. Вона віддала їй 38 років.
Діти закінчили школу. Відпусток більше не було —
потрібно було допомагати дітям.
Народилися внуки. Вона досі тихо малювала,
поки чоловік спав.
Пенсія. Грядки. Курки. Одне й те саме щодня.
Жодного разу не виїжджала з країни.
На морі була вісім разів.
Не побачила світ. Не купила машину.
Не здала на права. Нікому не показала свої роботи.
А це була її мрія.
Тепер сидить. Сльоза котиться.
Думає:
«Якби хоча б рік… повернутись у 22.
Я б спробувала все, чого хотілося.
Без страху. Без сорому.
Та яке їм діло? Хто вони, щоб судити?»
Шкода, що зрозуміла це так пізно.
Вона тихенько передасть ці слова своїм онучкам —
у надії, що ці прекрасні дівчата
проживуть своє життя без страху.
Софія
