Мені болить.

мені болить.
мені болить за долю України.
мені болить за наший рідний дім.
тому шукаю кожній думці рими,
щоб висловити свій сердечний біль.
коли ти усвідомлюєш своє безсилля,
мов струмом тіло пронизає страх.
читаю: дівчина прощалась з милим,
він у труні без дихання лежав.
читаю: батько поховав своїх дітей,
що їх життя забрав черговий обстріл.
читаю: це був мій останній бій.
тепер, на жаль, я житиму наосліп.
читаю: я зустрів свою любов,
вона в окопах мене врятувала.
я весь в крові, по нам прийшов прильот
сама мене на спині витягала.
"Тримайсь, козаче, отаманом будеш"
казала коли рани зашивала.
"Триматимусь, якщо мене ти любиш"
всміхнулась і за руку міцно взяла.
читаю: він поклав своє життя
останнім словом було "Україна"
вдома чекає жінка з немовлям,
тепер без батька виросте дитина.
я збір поширю – всі проходять повз,
а хтось закине знову пісню рашки
і люди зазомбовані немов,
підвищують разом репости й лайки.
"да на кой чорт мнє ваша Україна"
йдучи я чую із чужих розмов.
"и мова ваша ничего не заслужила
по-руски говорил всегда мой род"
ти дурню, хоч подумай, що торочиш
де загубився твій здоровий глузд?
такі слова коли мені говорять,
я полум’ям розлюченим стаю.
із випаленою від цих слів душею
без дихання завмерши я стою.
дивлюсь в похмуре небо невеселе,
прошу пробачення в усіх хто тепер там живуть.
мої вірші закінчення не мають,
не знаю чи колись все допишу.
чи весь свій біль я опишу не знаю,
але я дякую не Богу, що живу.
всім хто віддав життя за цю країну,
всім хто веде до нині цей смертельний бій,
вклонюся низько і бажаю щиро,
щоб кожен моє слово зрозумів.
для мене кожен – героїчний воїн,
якого має знати цілий світ!
і поки мужньо ви йдете до бою,
молюся, щоб вернулися живі!

Білевич Тетяна